(Із книги Лесі ОлендійІталія під мікроскопом“. Скорочено)

… Ярослава ще раз визирнула у вікно, а потім повернулася і змовницьки глянула на синьйору Анну. Італійка всміхнулася у відповідь ― рішення прийнято одноголосно і без жодних заперечень. Тоді українка зняла з вішака два дощовики. Допомогла вбратися своїй підопічній. Убралася сама. Витягла з шафки для взуття гумовці для синьйори і для себе. Обула її і вбулася сама. Відчинила двері і викотила возик у дощову негоду. 

Доїхала до багатоповерхівок, перетнула вулицю на інший бік і повернула до парку. Свіжі краплі літнього дощу падали їм на обличчя, а вони ― дві літніх жінки, як діти, щасливо сміялися, задоволені своєю витівкою.

«Che bella giornata, Gloria!» («Який чудовий день, Глоріє!»), ― зауважила італійка, коли українка, після сорокахвилинної прогулянки, котила возик у бік їхнього будинку. Увечері синьйора Анна подякувала Ярославі за особливий настрій минулого дня.

За дванадцять років Ярославиної роботи в італійки синьйора Анна давно стала важливою частиною її життя. Дві різних жінки із двох різних країн навіть частково схожі. Обидві ― вдови. Українка приїхала на роботу в Італію після смерті власного чоловіка. Аби допомогати доньці з внуком в Україні. Синьйора Анна її найняла опікункою до свого чоловіка Атільйо. Прикутий до інвалідного візка синьйор потребував допомоги, яку заможні італійці своїм рідним самі не надають. Для такого догляду вони наймають до себе на роботу страньєрок-баданток (іноземок-доглядальниць). Переступивши одного дня поріг чотирикімнатного помешкання синьйори Анни та синьйора Атільйо, з якими жила ще й кішка Роса, Ярослава замешкала тут більше ніж на десятиріччя. Дітей у подружжя не було, то ж українка стала для них майже рідною. Для синьйора Атільйо вона, крім опікунки, перетворилася ще й на доглядачку його бороди і перукарку. Так вирішили питання клопотів, пов’язаних із щотижневим викликом до італійця фахівця, який за окрему платню підстригав його бороду…

Ярославу накрили спогади. Вона перший місяць працює опікункою Атільйо. На вечерю зготувала овочеву мінестру. Сіли їсти. На столі стояла пляшка оливкової олії, якої залишилося небагато. Синьйора Анна взяла пляшку і капнула собі до мінестри. Ярослава й собі так зробила. Не встигла вона поставити олію на місце, як синьйора Анна з усієї сили хряснула ложкою в тарілці із зупою і та бризками розлетілася по всьому столу. А наступної миті вилила на голову Ярослави лайку. Українка злякано притихла ― невідомо, чим гнів синьйори може обернутися для неї. Аж несподівано розв’язати конфлікт узявся синьйор Атільйо. «Ти вже народилася дурнуватою, Анно! Годі!».
За півтора року італієць відійшов у засвіти. А відразу ж за ним і кішка Роса, яка безутішно затужила за улюбленим господарем. Анна залишила Ярославу, аби українка, допомогаючи їй по господарству, і самотність її розвіювала.

«Ідеальних людей не буває. Але той, хто вміє міняти гнів на милість, матиме прихильність і повагу від інших», ― думала Ярослава, відчуваючи, як її серце розкрилося до цієї, ще донедавна чужої їй літньої італійки. У їхньому спільному побутуванні різне траплялося. Із поганим настроєм синьйора Анна блискавкою накидалася на Ярославу з надуманими претензіями про неправильне прибирання. А іншого разу щиро запрошувала свою працівницю на прогулянку в центр міста і поводилася з нею, як добра подруга.

«Глоріє, я хочу переписати на тебе своє помешкання і все майно в ньому», ― сказала синьйора Анна, коли вони якогось літнього вечора відпочивали на лавиці у власному садку біля будинку. Тут українка садила і доглядала квіти. Ярослава знала, що всі синьйорині маєтки вже були записані на її кузену ― доньку маминої сестри. А переписати заповіт її намовила подруга, переконавши, що правильно, якщо статки отримає не кузена, яка аніскілечки нею не цікавиться, а Глорія, яка цілодобово в допомозі. «Дякую, синьйоро Анно. Але нехай усе залишається, як є. Так хотіла ваша мама», ― Ярослава віднадила італійку від відступництва. Вона вже не перший рік в Італії і добре начувана про боротьбу і навіть війни за маєтки, у які вступають після смерті рідних їхні родичі.

«Глоріє, я хочу, аби на пам’ять про мене ти прийняла цей перстень», ― синьйора простягнула Ярославі золоту каблучку. На очі українці навернулися сльози. Не за перстень, а з доброти сердечної і, сумлінно виконуючи обов’язки доглядальниці-опікунки, Ярослава возитиме синьйору Анну по лікарняних кабінетах. І переконуватиме медпрацівників, що вони повинні їх прийняти, бо навіть у дев’яносто два роки, надавши кваліфіковану допомогу, хворій ще можна подовжити життя.


Синьйора Анна відійшла у вічність перед католицьким Різдвом. Ярослава повідомила про її смерть рідню, віддала їй свою останню шану і найкращі людські почування. Виконавши останнє бажання італійки про кремацію, спакувала власні речі, а разом із ними й синьйорині фотоальбоми ― знала, що, крім неї, вони нікому не потрібні й назавжди повернулася в Україну. Разом зі світлинами-фактами Анниного з Атільйо мандрівного життя Ярослава привезла на рідну землю спогад про власні прожиті з синьйорою дванадцять років…