(Із книги Лесі Олендій “Італія під мікроскопом”. Скорочено)

Будильник підіймає Вікторію о шостій тридцять ранку. За сорок хвилин необхідно добряче струхнути з себе сон, щось легеньке пожувати, заварити й випити кави. Приготувати і спакувати в наплічник канапки. Пляшка води і фотоапарат уже там.
Мандрує до історичного наскельного монастиря.

Можливо, на Santa Caterina del Sasso в обід з’їсть піцу. Бажано з морепродуктами. Якщо їй не зраджує пам’ять, чотири роки тому, коли вона вперше побувала на Santa Caterina del Sasso із ЖаномЛукою і їхніми друзями з Гавірате, там була піцерія. Щоправда, після прогулянки примонастирною територією, споглядання навколишніх краєвидів і знайомства з давнім храмом, із мощами Alberto Besozzi у вигляді його мумії, піцою вони смакували ввечері біля озера Лаґо Маджоре (Lago Maggiore) в Анжері (Angera).

На пристані Анжери за 10 євро купує квиток на водний транспорт і звідти вже о 8.15 по Lago Maggiore ― до Santa Caterina del Sasso.

Для ранкової мандрівки на верхній палубі вбралася залегко. Навіть светрика в наплічник не закинула. Але хіба гусяча шкіра ― проблема, коли волосся тріпає вітер, озерні хвилі б’ються об човен, а віндсерфінгісти з озера привітно махають рукою?! Прогулянка на водному транспорті ― байдуже якому: моторному човні, вітрильнику чи паромі ― як перенесення в часи мезоліту, коли в давнього донашоерного населення сухопутних засобів пересування просто не існувало. Стан перебування в судні під блакитним небом і над блакитно-лазуровими водами дарує один із відтінків відчуття максимального єднання з природнім простором.

На пристані Santa Caterina del Sasso виходить разом із великою групою німецькомовних туристів. Вони підсіли в човна на одній із транзитних пристаней. На хвилю затримується, вбираючи очима блакитно-зеленаво-блакитно-білі краєвиди. За кілометрами лаґо-мадджорівського водного простору зеленіють вершини італійських Альп, а з-за них визирають блакитні, з пеньюаром снігу на верхівці швейцарські. На скелі над озером нависає монастир Santa Caterina del Sasso.

Сходами по закрученій дорозі, минаючи агави і пальми, неспішно підіймається вгору. 

Минаючи відгороджений на примонастирній території прес для витискання соку з винограду та олив, а вже біля самого храму ― нішу зі сценою Рождества Христового, прямує до храму. Стару примонастирну церкву Святої Катерини Александрійської запам’ятала по мощах засновника монастиря блаженного Alberto Besozzi і незвичній, майже іграшковій композиції Святої Вечері.

Потрапляє на Богослужіння, що ведеться німецькою мовою. Німецькою виголошує проповідь і запрошує до Святого Причастя священик, німецькою співають вірні. Храмовий орган мовчить.

Як і чотири роки тому роздивляється напівзатерті церковні фрески, створені в різний період ― від XIV до XIX століття. Пізніше в примонастирній галереї над озером Вікторія побачить ледь видимі настінні малюнки одного змісту: ким би ти не був ― простолюдином, священослужителем чи багатієм ― від смерті не втечеш і не відкупишся. Виявляється, фрески зі смертю було створено під вікнами першого поверху монастиря, що постав на скелі у ХІІІ столітті.

Щойно зараз зауважує, що з примонастирного балкону відкривається панорама островів Борромео. Ну, звичайно, Isola Bella та Isola Madre вона відкрила для себе тільки через рік після першого візиту на Santa Caterina del Sasso. Відповідно, тоді вони були для неї просто островами посеред озера. 

Вікторії з двох лаґо-маджорівських островів Борромео більше до серця простора Isola Madre з її пишною рослинністю, численним екзотичним птаством, чудернацькими скульптурами собак на паркових доріжках і значно скромнішим палацом.

Але цього разу вона знаходиться на Santa Caterina del Sasso, тому швидко думками повертається на примонастирну територію. 

Із балкончика рушає у протилежний бік ― до альтанки, звідки виходить на асфальтовану доріжку, що веде до ліфта. Вздовж доріжки ростуть височезні пальми. Ось тут вона й влаштує собі релакс-посиденьки. Але це буде потім. А спершу 268 брукованими сходинками підійметься вгору, аби пошукати піцерію чи кафетерій.

Одне з двох повинно бути. Після довгого сходження просто поперед її очі постає майданчик зі столиками, за якими сидять туристи, і поміж якими бігають офіціанти. Підходить до вуличного меню, швидко перебігає його очима. Кава в асортименті, круасани, холодні напої (безалкогольні та алкогольні), морозиво, паніні, салати. Піци немає. Байдуже минає заклад громадського харчування. Наближається час обіду. У неї в наплічнику ― власне паніно з лососем і горгонзолою. І плящинка негазованої води. Йде стежкою прямо, потім повертає праворуч, на природу. Виходить позаду бару. На дитячому майданчику ― батьки з малюками. І багацько лавиць навколо. Придивляється одну в затінку, за наметом. Там і обідає.

Поки Вікторія заклопотана поїданням власної канапки, у наметі, що спершу видався їй відгородженим смітником, з’явилася одна пара ніг. За нею ― друга. Коли через кілька хвилин вона вставала з лавиці, ноги набули образів жінки і чоловіка, які чемно поприбирали безлад під накриттям і почали його складати. Попереду в них продовження мандрівки або повернення додому. Вона ж повертається на примонастирну територію, де відпочиває по сусідству з пальмами.

Витягнула з наплічника привезений з собою роман лауреата Нобелівської премії Жозе Сарамаго «Каїн». Прочитала сторінку. Згорнула. Важко зосередитися, коли навколо постійний рух. Ще раз пройшлася до балкончика.

Остання світлина на смартфон. Дивиться на годинник. Прямує до пристані. 

Очікує на свій водний транспорт. А над головою вітер роздмухує національний прапор Італії з чотирма гербами посередині, один із яких ― крилатий лев ― символізує Венецію. Символів інших навіть присутні поруч італійці не знають. Мандрівка на Santa Caterina del Sasso вдалася…