(З книги Лесі Олендій “Італія під мікроскопом”)

… Навіть у всезагальній радості можна почуватися самотньо. Або ж навпаки. Життя кожного індивіда крутить власне колесо. Наливайте в келих спуманте. Будьмо! На порозі ― Новоріччя і Різдво (Леся Олендій «Квиток на виставу радості»).

Інна стоїть біля місцевої сільської садиби і з гори спозирає затягнуте сивиною і першими мерехтливими вогниками п’ємонтівське містечко Мазера внизу. Вгорі ― село, внизу ― містечко, а населений пункт ― один. Назва в нього одна. І насправді ніхто його на село і містечко не ділить. То ― її власний, нафарширований невиколупною любов’ю до рідної землі поділ. Аніскільки років її проживання тут не змінять українських уявлень про міста і села. Місцевість внизу Інниними очима схожа на суперпокращений варіант українського провінційного містечка. Горішнє поселення ― суперпокращене українське село. Італійці називають цю місцевість paese, і спробуй-но розібратися, що воно насправді таке.

Останні години відраховує старий рік. Праворуч від неї сходи, що ведуть униз, до приватної корчми. Там у передчутті свята галасує чималенька групка людей. Усього дванадцять осіб. Спускається до них. Італієць крає великим ножем в’ялену свинину, його amico поряд розливає по пластикових стаканчиках помповане бульбашками вино ― в Україні схоже називають шампанським, насправді ж це ніяке не шампанське. Навколо нього юрбляться кілька осіб, третій чистить від шкарлупи грецькі горіхи. Одна італійка розкладає на тарілці закуску до вина: копченину й сири, інша ― неспішно нарізає овочі, решта спілкуються за столом. 

Приготування до Нового року нагадують імпровізацію. Намазані маслом маленькі шматочки батона Інна прикрашає кав’яром і викладає їх на вільну тарілку. Федеріко першим тягнеться за панською закускою. Із задоволенням відкушує, рекламуючи смак. За ним канапку з червоною ікрою підчіплює рука першого сміливця. Другого. Третього. Прихвалюють. Із цікавістю спостерігає їхню реакцію. Так дивно пізнавати, що дорослі, не останніх статків італійські чоловіки, ніколи не куштували кав’яру. А він ж у цій країні ― не делікатес. Одна з господинь викладає з банки в салатницю мариновані гриби. Інна бере виделку ― куштує. Більше не хоче: смак грибів перебиває гострий смак оцту. Не оцінила лише вона. Решта їдять із задоволенням, прихвалюючи. Хвалити італійці вміють.

Переоцтовані гриби, мабуть, ― це ще один із тутешніх смаків, що вона не полюбить ніколи. Та це не остання несподіванка передноворічної гостини. На столі плаває в майонезі овочевий салат. Вони його називають insalata russa. З першого погляду салат схожий на знайоме Ілоні з дитинства олів’є. Однак складається він лише з трьох інгредієнтів: картоплі, моркви й горошку. А майонезу вдвічі більше, ніж овочів у ньому ― майонез із овочами, а не овочі в майонезі. Поклала до рота невеличку кількість, решту переклала в Федерікову тарілку.

І як після цього можна вірити повчанням місцевих про велику шкоду майонезу, й тому, що вони його майже не їдять?! Заоцтовані гриби. Замайонезені овочі. Приготовлене нею олів’є активно гуляє столом із одного кінця в інший і, розкладене й спожите з тарілок, швидко закінчується.

Решта несподіванок святкового столу ― приємні. Холодний салат із картопляного пюре з тунцем, злегка прикритий майонезом ― така новинка Інні до смаку. Гарячий лососево-кабачковий пиріг також тішить смакові рецептори. Святкування розпочали о шостій годині вечора. До дев’ятої вже все, включно з гарячими стравами, поїли і прибрали зі столу. Господар корчми п’є більше за інших і добряче захмелів від змішування різноколірних різної міцності вин. Він голосно регоче і вже не чує своєї дружини: “Вино ― то життя!” Найстарша шістдесятирічна італійка в червоних колготах і коротенькій до колін спідничці всілася в м’якому кріслі навпроти телевізора. Чоловіки витягнули карти. Три синьйори пустують перед фотокамерою. Вбивання часу до півночі. За кілька хвилин до півночі розігріте вином товариство дружною юрбою висипало з корчми надвір і готується до зустрічі Нового року.

Новий рік наступає без вітального слова керівника держави. Без бою годинника. Під звуки петард, веселий сміх і вистрілювання корків спуманте. Повертаються в корчму. Традиційна страва Нового року ― cotechino con lenticchie. Cotechino (“котекіно”) ― варена свиняча ковбаса, яку їдять з lenticchie (“лентікке”) ― кашею із сочевиці. “Лентікке” і “котекіно” готують в Італії лише в новорічний період ― на фінансове благополуччя в наступному році. Страва ― не на кожен смак: Федеріко її не любить. Іннин італієць загалом не любитель жирної їжі.

На десерт ― кексик. Кексиком усі Іннині слинні залози втішені. Пляцки з кремами ― солодощі не для неї. Федеріко ніжно пригортає Інну до себе: «Buon anno nuovo!». «Buon anno nuovo!» ― шепоче йому на вухо.