(Із книги Лесі Олендій “Mia Italia”. Скорочено)

Спершу він влаштував нам риб’яче шоу. Офіціант прудко змінював на таці одну рибину іншою, весело інформуючи про її особливості. Мені хотілося посмакувати пласку камбалу, але Марчелло з Клавдіо і Стефані обрали величезну невідому мені товстулю – одну на чотирьох. 

– Гадаю, цього достатньо. Решту я забираю, – пожартував офіціант, розклавши по наших тарелях “патату фрітте” і салат із карчофі. Велика риба – головний смаколик нашої вечері, залишалась на підносі не розділеною. Жвавий італієць заходився вправно відділяти її від кісток. На першу тарелю лягло велетенське риб’яче око. Подумки ворожу, аби тільки ця тареля дісталася не мені. Фатум. Офіціант передає її саме мені. Перш, ніж заховати око під вичавленим лимоном, аби не псувало мій апетит, ввічливо цікавлюся в італійської подруги, чи його обов’язково їсти. Треба ж знати, можливо, це середземноморський делікатес, яким необхідно посмакувати. Відповідає, що ніколи не їсть. Я також не їстиму: можливо, риб’яче око має прикрашати мою тарілку як аксесуар? Як коштовний камінь? Як діамант? Отож діамант я надійно заховала не лише від сторонніх, а й від власних очей. Знаю лише, що він є десь там, під залишками лимонної м’якоті із скоринкою…